Головна сторінка Карта сайту RSS-стрічка

Заклад дошкільної освіти №39 комбінованого типу Ужгородської міської ради Закарпатської обл.

29.03.2024р.П'ятниця.СНІДАНОК:Каша молочна рисова.Какао . ОБІД:Борщ український із сметаною.Хліб.Мафіни (з курячим філе) з овочами та твердим сиром.Каша гречана.Салат з солоних огірків та томатів.Морква тушкована-молодші.Компот із яблук та свіжоморожених фруктів. . . .. ВЕЧЕРЯ:Вареники українські(з кисломолочним сиром)Соус сметанний(на молоці)Чай(трав'яний).

Василь Сухомлинський Оповідання для дітей

Соромно перед соловейком

Оля й Ліда, маленькі першокласниці, пішли до лісу. Після втомливого шляху вони сіли на траві відпочити й пообідати.
Витягли з сумки хліб, масло, яєчка. Коли дівчата вже закінчили обідати, недалеко від них сів на дерево соловейко й заспівав.
Зачаровані прекрасною піснею, Оля й Ліда сиділи, боячись поворухнутись. Соловейко перестав співати.
Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ.
Ліда зібрала недоїдки в газету, загорнула й поклала в сумку.
– Навіщо ти зібрала сміття? – запитала Оля. – Це ж у лісі… Ніхто не бачить…
– Соромно перед соловейком, – тихо  відповіла Ліда.

 

Сива волосинка

Маленький Михайлик побачив у косі матері три сиві волосинки.
– Мамо, у вашій косі три сиві волосинки, – сказав Михайлик.
Мама усміхнулась і нічого не сказала. Через кілька днів Михайлик побачив у материній косі чотири сиві волосинки.
– Мамо, – сказав Михайлик здивовано, – у вашій косі чотири сиві волосинки, а було три…Чого це посивіла ще одна волосинка?
– Від болю, – відповіла мати. – Коли болить серце, тоді й сивіє волосинка…
– А від чого ж у вас боліло серце?
– Пам’ятаєш, ти поліз на високе-високе дерево? Я глянула у вікно, побачила тебе на тоненькій гілці. Серце заболіло, й волосинка посивіла.
Михайлик довго сидів задумливий, мовчазний. Потім підійшов до мами, обняв її і тихо спитав:
– Мамо, а коли я на товстій гілці сидітиму, волосинка не посивіє?

 

Ледача подушка

Маленькій Яринці треба рано вставати, щоб до школи йти, а не хочеться, ой як не хочеться! Ввечері питає Яринка у дідуся:
– Дідусю, чому вранці вставати не хочеться? Навчіть мене, дідусю, спати так, щоб хотілося вставати i йти до школи.
– Це подушка в тебе ледача, – відповів дідусь.
– А що ж їй зробити, щоб вона не була ледачою?
– Знаю я таємницю, – пошепки сказав дідусь. – Ото саме тоді, як вставати не хочеться, візьми подушку, винеси на свіже повітря, добре вибий її кулачками – вона і не буде ледачою.
– Справді? – зраділа Яринка. – Я так i зроблю завтра.
Ще дуже рано, а треба збиратись до школи. Не хочеться вставати Яринці, але треба ж нарешті подушку провчити, лінощі з неї вибити.
Схопилась Яринка швиденько, одяглася, взяла подушку, винесла на подвір’я, поклала на лавку – та кулачками її, кулачками. Повернулася до хати, поклала подушку на ліжко – та й умиватися. А дідусь у вуса посміхається.

 

Чому мама так хвалить?

Пішла мама на роботу, а вдома залишилась шестирічна дівчинка Люда. Вона ще не ходить до школи.
Мама сказала Люді, щоб вона курей нагодувала й квіти полила.
Люда нагодувала курей і полила квіти. А потім думає: “Зварю борщу. Мама прийде з роботи втомлена. Хай відпочине”.
Зварила Люда борщу, попробувала. Борщ несмачний… Оце буде мама сваритися, що вона несмачного борщу наварила.
Прийшла мама з роботи. Здивувалась, що Люда зварила страву. Насипала борщу, їсть і хвалить:
– Ой смачного ж ти борщу зварила, дочко.
Люді ніяково слухати ці слова. Адже вона пробувала борщ – він несмачний. Думає Люда: “Чому ж мама так хвалить?”

 

Розділена радість

У Катрусі сьогодні велика радість. Понад рік хворів її татко.
В лікарні лежав, три операції переніс. Мамі і Катрусі було тяжко. Не раз, бувало, прокинеться Катруся вночі й чує: мама тихо плаче.
А сьогодні татко вже на роботі. Здоровий і бадьорий.
Радісно сяють Катрусині очі. Прийшовши до школи, зустріла дівчинка в дворі двох своїх однокласників, Петрика і Гришка. Зустріла й поділилась радістю:
– Наш татко видужав…
Петрик і Гришко, глянувши на Катрусю, здивовано знизали плечима й, нічого не сказавши, побігли ганяти м’яча. Катруся пішла до дівчаток, що гралися в класи.
– Наш татко видужав, – сказала вона, і радість засяяла в її очах.
Одна з дівчаток, Ніна, з подивом запитала:
– Видужав – ну й що з того?
Катруся відчула, як із грудей до горла підкотився важкий клубок і дихати стало важко. Вона відійшла до тополі на кінці шкільного подвір’я і заплакала.
– Чому ти плачеш, Катрусю? – почула вона тихий, ласкавий голос Кості, мовчазного хлопчика, її однокласника.
Катруся піднесла голову й, схлипуючи, відповіла:
– Наш татко видужав…
– Ой, як же це добре! – зрадів Костя. – Біля нашої хати в бору вже зацвіли проліски. Зайдемо після уроків до нас, нарвемо пролісків і понесемо твоєму таткові.
Радість засяяла в Катрусиних очах.

 

Як Сергійко навчився жаліти

Маленький хлопчик Сергійко гуляв біля ставка. Він побачив дівчинку, що сиділа на березі.
Коли Сергійко підійшов до неї, вона сказала:
– Не заважай мені слухати, як хлюпають хвилі. Сергійко здивувався. Він кинув у ставок камінець. Дівчинка запитала:
– Що ти кинув у воду? Сергійко ще більше здивувався.
– Невже ти не бачиш? Я кинув камінець. Дівчинка сказала:
– Я нічого не бачу, бо я сліпа.
Сергійко від подиву широко відкрив очі й довго дивився на дівчинку.
Так, дивуючись, він і додому прийшов. Він не міг уявити: як це воно, коли людина нічого не бачить?
Настала ніч. Сергійко ліг спати. Він заснув з почуттям подиву.
Серед ночі Сергійко прокинувся. Його розбудив шум за вікном. Шумів вітер, в шибки стукав дощ. А в хаті було темно.
Сергійкові стало страшно. Йому пригадалася сліпа дівчинка. Тепер хлопчик уже не дивувався. Його серце стиснув жаль.
Як же вона, бідна, живе в отакій темряві?!
Сергійкові хотілося, щоб скоріше настав день. Він піде до сліпої дівчинки. Не дивуватиметься більше. Він пожаліє її.
Найгарніша мама

Випало Совеня із гнізда та й повзає. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого – некрасивого, з великою голівкою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:
– Хто ти такий, де ти взявся?
– Я Совеня, – відповідає мале. – Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.
– Хто ж твоя мама? – питає Соловей.
– Моя мама Сова, – гордо відповідає Совеня.
– Яка ж вона? – питає Дятел.
– Моя мама найгарніша.
– Розкажи, яка ж вона, – питає Дрізд.
– У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, – відповідає з гордістю Совеня.
– Ха-ха-ха! – зареготали Соловей, Дятел і Дрізд. – Та ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.
– Неправда! – закричало Совеня. – Мама в мене найгарніша.
Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда. Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.
Лижі й ковзани

Восени батько купив Борисові ковзани. А його другові, Євгенові, подарував батько лижі.
Думає Борис, що краще – ковзани чи лижі? Мабуть, лижі. Адже на лижах можна кататися скрізь – і в селі, і в лісі. А на ковзанах – тільки на ставку.
От і каже Борис Євгенові: – Поміняємося, Євгене? Я дам тобі ковзани, а ти мені лижі.
Помінялись. Настали морози, а снігу немає. Замерз ставок. Катається Євген на ковзанах, а Борис сидить вдома з лижами.
Узяв Борис лижі, поніс до Євгена і каже: – Не будемо мінятись… Поверни мої ковзани, візьми свої лижі.
Євген нічого не сказав, віддав Борисові ковзани, а лижі забрав. Того ж дня пішов сніг. Цілу добу кружляли лапаті сніжинки, білим килимом встеляли землю. Засипало снігом і лід на ставку. Катається Євген на лижах, а Борис сидить вдома з ковзанами. Минає тиждень, два. Щодня йде сніг.
Узяв Борис ковзани, прийшов до Євгена й каже:
– Ні, Євгене, таки поміняймося. Дай мені лижі, а собі візьми ковзани.
– А як завтра сніг розтане? – запитав Євген.
Добре слово

В однієї жінки була маленька донька Оля. Коли дівчинці виповнилося п’ять років, вона тяжко захворіла: простудилась, почала кашляти й танула на очах. До нещасної матері почали приходити родичі: Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив щось смачне й поживне: липовий мед і солодке коров’яче масло, свіжі лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Кожен говорив: “Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям і хвороба втече в ліси й на болота”.
Оля їла мед у стільниках і солодке коров’яче масло, лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Але нічого не допомагало – дівчинка вже ледве вставала з ліжка.
Одного дня біля хворої зібрались усі родичі. Дідусь Опанас сказав:
– Чогось їй не вистачає. А чого – і сам не можу зрозуміти. Раптом відчинились двері і в хату ввійшла прабабуся Олі – столітня Надія. Про неї родичі забули, бо багато років сиділа прабабуся Надія в хаті, нікуди не виходила. Але почувши про хворобу правнучки, вирішила навідати її.
Підійшла до ліжка, сіла на ослінчик, взяла Олину руку в свою, зморшкувату і маленьку, й сказала:
– Немає в мене ні медових стільників, ні солодкого коров’ячого масла, немає ні свіжих лісових ягід, ні горіхів, немає ні перепелиних яєчок, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-єдиний подарунок: сердечне бажання. Єдине бажання залишилось у мене в серці – щоб ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечкові.
Така величезна сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине серце забилось частіше, щічки порозовішали, а в очах засяяла радість.
– Ось чого не вистачало Олі, – сказав дід Опанас. – Доброго слова.

Бо я – людина

Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх – батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.
Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.
Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:
– Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу.
Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.
– Дідусю, – запитав хлопчик, – ви не бачили тут каменя?
– Я прибрав його з дороги.
– Ви також спіткнулися й забили ногу?
– Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.
– Чому ж ви прибрали камінь?
– Бо я – людина. Хлопчик зупинився у задумі.
– Тату, – запитав він, – а ви хіба не людина?

 

Дуб під вікном
Молодий лісник побудував у лісі велику кам’яну хату і посадив дуба під вікном.
Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.
І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив вікно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня – лісникова внучка.
– Зрубай дуба, дідусю, – просить онучка, – темно в кімнаті.
– Завтра вранці почнемо… – відповів дідусь. Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев’ятьох онуків, покликав онучку-красуню й сказав:
– Будемо хату переносити в інше місце.
І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини, дев’ять онуків і красуня-внучка.
Який слід повинна залишити людина на землі?

Старий Майстер звів кам’яний будинок. Став осторонь і милується. “Завтра в ньому оселяться люди”, – думає з гордістю. А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів.
– Для чого ти псуєш мою роботу? – сказав з докором Майстер.
Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.
Минуло багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком. Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся – ні руками, ні душею.
Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима – ніхто не пам’ятає такого Чоловіка.
– Що ж ти залишив після себе? – питає у старого Чоловіка один дід, – Є в тебе син чи дочка?
– Немає у мене ні сина, ні дочки.
– Може, ти дуба посадив?
– Ні, не посадив я дуба…
– Може, ти поле випестував?
– Ні, не випестував я поля…
– Так, мабуть, ти пісню склав?
– Ні, й пісні я не склав.
– Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? – здивувався дід.
Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці – закам’янілий відбиток Хлопчикової ніжки.
“Ось і все, що залишилось після мене на землі, – з болем подумав старий Чоловік. – Але цього ж мало, дуже мало… Не так треба було жити…”

 

Сьома дочка

Було у матері сім дочок. Ось поїхала одного разу мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулася додому аж через місяць.

Коли мати ввійшла до хати, дочки почали розповідати, як вони скучили за матір’ю.

– Я скучила за тобою, немов маківка за сонячним променем, – сказала перша дочка.

– Я ждала тебе, як суха земля жде краплину води, – промовила друга дочка.

– Я плакала за тобою, як маленьке пташеня за пташкою, – сказала третя.

– Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, – щебетала четверта.

– Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, – промовила п’ята.

– Я виглядала тебе, як вишневий садочок виглядає соловейка, – сказала шоста.

А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття і принесла їй в мисці води – помити ноги.

 

Хто кого веде додому

У дитячому садочку хлопчики-однолітки Василько і Толик. Обом по п’ять років, їхні матері працюють. Коли повертаються з роботи, заходять у дитячий садочок. Мати одягає Василька, бере його за руку й каже:
– Ходімо, Васильку, додому.

А Толик одягається сам, бере маму за руку й каже:
– Ходімте, мамо, додому.
Дорогу перемело. Є тільки вузенька стежечка серед снігових заметів.

Мати Василькова йде по снігу, а син стежечкою. Бо мама веде Василька додому.
Толик йде по снігу, а мати стежечкою. Бо Толик веде маму додому.

Минуло дванадцять років. Стали Василько й Толик сильними, стрункими, красивими юнаками.
Якось занедужала тяжко Василькова мати.
Того самого дня важко захворіла і Толикова мати.
Лікар жив у сусідньому селі за кілька кілометрів. А було це взимку, дорогу засипало снігом.

Василько вийшов за ворота, глянув на сніг та й каже:
– Хіба можна по такому снігові йти?
Постояв трохи Василько й повернувся до хати.
А Толик пішов глибоким снігом у сусіднє село й повернувся з лікарем.

 

Ґавеня і Соловей

Вивела Ґава одне-єдине пташеня – Ґавеня. Вона любила своє дитя, частувала його смачними черв’ячками.

Та ось полетіла Ґава по їжу й пропала. Уже й сонечко піднялося вище за дерево, на якому вони жили, а матері все нема. Заплакало Ґавеня. Плаче, сльози струмками ллються додолу. Чимало пташок притихло, жаль їм бідолашного малого.

Почув Соловей плач Ґавеняти. Затремтіло з жалощів солов’їне серце. Залишив своє гніздо Соловей, прилетів до ґавиного, сів поруч із пташеням і заспівав свою чудову пісню. Аж вітер притих, заслухався.

А Ґавеня, мов і не чує солов’їного співу, плачем заливається.

Та ось почуло Ґавеня – десь удалині пролунав материн голос: кра, кра… Умить перестало воно плакати й каже:

– Чуєш, це моя мама співає! Замовкни, будь ласка, не пищи!

– Кра, кра-кра… – залунало поблизу, і Соловей замовк. Він перелетів на сусіднє дерево й задумався… Того вечора ліс не чув солов’їного співу.

 

Яблуко в осінньому саду

Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.

Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили на гілці велике, рожеве яблуко.
Оля й Ніна аж скрикнули від радості.
– Як воно тут збереглося? – з подивом запитала Оля.
– Зараз ми його зірвемо, – сказала Ніна і зірвала яблуко.
Кожній хотілося потримати його в руках.

Оля хотіла, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися у цьому, а тому сказала сестрі:
– Хай тобі буде яблуко, Ніно…

Ніні теж хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона теж соромилася висловити це бажання, тому сказала сестрі:
– Хай тобі буде яблуко, Олю…

Яблуко переходило з рук у руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна й та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.
Віддали їй яблуко.
В маминих очах сяяла радість.
Мама розрізала яблуко і дала дівчаткам по половинці.

 

Іменинний обід

У Ніни велика сім’я: мати, батько, два брати, дві сестри й бабуся.

Ніна найменша: їй восьмий рік. Бабуся – найстарша: їй вісімдесят два роки. У бабусі тремтять руки. Несе ложку бабуся – ложка дрижить, крапельки падають на стіл.

Скоро у Ніни день народження. Мама сказала, що на її іменини у них буде святковий обід. На обід Ніна нехай запросить подруг.

Ось і настав цей день. Мама накриває стіл білою скатертиною. Ніна подумала: це і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки тремтять.

Ніна тихенько сказала мамі:

– Мамо, хай бабуся сьогодні за стіл не сідає.

– Чому? – здивувалась мама.

– В неї руки тремтять. Крапає на стіл.

Мама зблідла.

Не сказавши жодного слова, вона зняла зі столу білу скатертину і сховала її в шафу.

Довго сиділа мовчки, потім сказала:

– У нас сьогодні бабуся хвора. Тому іменинного обіду не буде. Поздоровляю тебе, Ніно, з днем народження. Моє тобі побажання: будь справжньою людиною.

 

Бабусин борщ

У бабусі дві онучки. Живуть вони у великому місті, а на літні канікули приїхали до неї в гості.

Рада бабуся онучкам. Пригощає їх черешнями, свіжим медом і варениками. Та дівчаткам найбільше хочеться борщу: мама розповідала, що бабуся варить смачний-пресмачний борщ.

Зварила бабуся борщ – зі свіжими помідорами, капустою і сметаною. Та ось біда… Забувати стала. Поки варила – двічі посолила. Поставила на стіл дві миски борщу та й припрошує онучок:

–  А чи солила – й не пам’ятаю… Стара вже… Ось сіль у сільниці – додавайте собі до смаку.

З’їли дівчатка по ложці борщу. Ой, який же солоний! Перезирнулися між собою, усміхнулися непомітно. Ложка за ложкою – виїли та й ще попросили. Та все дякують бабусі. А вона радіє.

– А чи солила ж я борщ? – питається бабуся.

– Ми й не помітили, – каже Ніна. – Такий смачний, що про сіль і не подумали.

– Значить, солила, – полегшено зітхнула бабуся. – А завтра це діло вам доручу: боюся, що забуду посолити.

– Добре, бабусю, –  і знову перезирнулись. І непомітно всміхнулись.

 

Тихо, бабуся відпочиває

Прийшла зі школи маленька Галинка. Відчинила двері, щось хотіла весело сказати мамі. А мама насварилася на неї пальцем і Галинка тихенько підійшла до столу, поклала книжки.

– Тихо, Галинко, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце.

Пообідала й сіла за уроки. Читає книжку тихо-тихо, щоб не розбудити бабусю.

Відчиняються двері, заходить Оля, Галинчина подруга. Вона голосно й каже:

– Галинко, послухай…

Галинка насварилась на Олю пальцем, як мати на неї, і пошепки мовить:
– Тихіше, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце.

Сіли дівчатка до столу й розглядають малюнки. А з бабусиних очей впали дві сльозинки. Коли бабуся прокинулась, Галинка й питає:

– Бабусю, а чого ви плакали уві сні?
Бабуся усміхнулась, приголубила Галинку. В її очах світилась радість.

 

Склянка води

Юрків дідусь занедужав. Дідусеві вісімдесят п’ять років.
Він знає чимало цікавих казок та дивних бувальщин, які любить слухати Юрко.

А зараз дідусь лежить і важко дихає. Мама наказала:
– Сиди, Юрку, біля дідуся, доглядай за ним. Попросить води – подай свіжої, попросить відчинити вікно – відчини.

Юрко сидів біля постелі хворого дідуся, читав книжку. За півдня дідусь разів зо три попросив води.
Набридло хлопцеві сидіти. Поклав книжку на стіл, тихо вийшов з хати й побіг до хлопців грати у футбол.

Кілька годин гуляв Юрко на стадіоні, вже й сонце до заходу схилилось.
Та неспокійно було в нього на душі. Щось немов гнітило його. Покинув Юрко гру, побіг додому.

Ледь відчинив двері, підійшов до ліжка – й упав на коліна. Дідусь лежав мертвий. А в склянці не було й краплини води.

Потім усе життя Юрка мучили докори сумління. Він думав: дідусь, мабуть, помер тому, що не було води. Йому хотілося пити, а в склянці – ні краплини. А він у м’яч грав із хлопцями.
– Роби не те, що хочеться, а те, що треба, – навчав Юрко свого сина.

 

Народився братик

В Оленчиної матусі народився хлопчик. Радіє Оленка: тепер у мене є братик.
Прокинулася вночі Оленка, бачить – схилилась мама над колискою та й співає колискові.

Заворушилась заздрість в Оленчиній душі. Тепер, думає, мама вже не любитиме мене так, як раніше. Бо треба ж і Петрика любити.

– Мамо, – каже Оленка вранці, – ой, як люблю я вас…
– А чого ти мені це говориш? – непокоїться мати.

– Бо хочу, щоб ви мене любили не менше, ніж Петрика…

Мама полегшено зітхнула й каже:
– Піди, Оленко, Сонця запитай, як воно ділить своє тепло між людьми?

Вийшла Оленка та й питає. А Сонце каже:
– Для кожної людини – все моє тепло. Від першої до останньої іскринки.

 

А серце тобі нічого не наказало?

Андрійко прийшов зі школи і побачив заплакану матір. Він поклав книжки й сів за стіл. Чекає обіду.
– А тата відвезли в лікарню, – каже мати. – Занедужав батько.

Вона чекала, що син занепокоїться, стривожиться. Та син був незворушний, спокійний.
Мати великими очима дивилась на Андрійка.
– А нам завтра до лісу йти, – каже Андрійко. – Завтра ж неділя. Учителька наказала, щоб усі прийшли до школи о сьомій ранку.

– То куди ж ти підеш завтра? – запитала мати.
– До лісу… Як наказала вчителька.
– А серце тобі нічого не наказало? – спитала мати й заплакала.

 

Чому дідусь такий добрий сьогодні

Поліз Андрійко на шовковицю: привабили чорні ягоди. Навтішався вволю, а тут дощ пішов.

Пересидів Андрійко дощ. Хотів злазити з шовковиці, аж дивиться – сидить під шовковицею дідусь Петро. Вийшов дідусь після дощу в сад.

“Що ж його робити? – думає Андрійко. – Злізати з шовковиці – струсиш на дідуся всю воду з листя, змокне під дощем, захворіє”.

Сидить Андрійко, притулившись до гілки, боїться поворухнутись. Жде, поки дідусь до хати піде. А дідусь не йде.

Вже сутеніти стало, коли підвівся дідусь, питає:
– Чому це ти сидиш на дереві, внучку?
– Боюся струсити на вас краплі, дідусю…
– Злазь, Андрійку…

Дідусь відійшов, Андрійко зліз із шовковиці. Дідусь пригорнув і поцілував Андрійка. “Чому це дідусь такий добрий сьогодні?” – з подивом подумав онук.

 

Навіщо кажуть “Спасибі”

Дрімучим лісом йшло двоє подорожніх. Дідусь і хлопчик. Було жарко і хотілося пити.

Нарешті вони прийшли до струмка. Тихо дзюрчала холодна вода. Мандрівники нахилилися, напилися. Дідусь сказав:
– Спасибі тобі, струмочку.

Хлопчик усміхнувся.
– Чого ти усміхнувся, хлопче? – запитав дідусь.

– Навіщо ви, дідусю, сказали струмкові “Спасибі”? Він же не жива істота і не дізнається про вашу подяку, не почує ваших слів.

– Це так. Якби води напився вовк, він міг би і не дякувати. Ми ж не вовки, а люди. Розумієш, навіщо людина каже “Спасибі”? А знаєш, кого це слово вшановує, звеличує, підносить?

Хлопчик замислився. Він ще ніколи не думав над цією мудрою істиною. Тепер саме час був подумати: дорога через ліс ще довга.

 

Щоб ти став кращим

Дідусь з онуком йшли великим лісом.
Ледь помітна стежинка звивалась поміж високими деревами.

Вечоріло. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався заночувати десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку.

– Дідусю, он хатинка! – радісно вигукнув онук. – Може, в ній переночуємо?
– Так, це хатинка для подорожніх, – сказав дідусь.

Вони зайшли в лісову хатинку. У ній було чисто, на стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, любі гості.

Дідусь і онук підійшли до столу й побачили на ньому свіжу хлібину, глечик з медом і кілька великих сухих рибин. Поруч лежала маленька гілочка ялинки.
На вікні – відро з водою.

Дідусь і внук умилися і сіли вечеряти.
– Хто це все поставив на стіл? – питає онук.
– Добрий чоловік, – мовив дідусь.

– Як це так? – дивується онук. – Залишив нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він. Для чого ж він старався?
– Щоб ти став кращим, – відповів дідусь.

 

Суниці для Наталі

У третьому класі вчиться маленька Наталя. Вона довго хворіла. А це вже прийшла до школи. Бліда, швидко втомлюється. Андрійко розповів своїй мамі про Наталю. Мама й каже:
– Цій дівчинці треба їсти мед і суниці. Тоді вона стане бадьора, рум’яна… Понеси їй суниць, Андрійку.

Андрійкові хочеться понести суниць Наталі, але чомусь ніяково. Він так і сказав мамі:
–  Соромно мені, не понесу.
–  Чому ж тобі соромно? – дивується мама.

Андрійко й сам не знає, чому йому соромно. Наступного дня він все ж узяв із дому пакуночок суниць. Коли вже закінчились уроки, він підійшов до Наталі. Віддав їй пакуночок із суницями й тихо сказав:
– Це суниці. Ти їж, і щоки будуть у тебе рум’яні.

Наталя взяла пакуночок із суницями. І сталося дивне. Щічки її стали червоні, як мак. Вона ласкаво подивилася Андрійкові в очі й прошепотіла:
– Дякую…

– Чому ж це щічки у неї стали рум’яні? – подумав Андрійко. – Вона ще не їла суниць…

 

По волосинці

Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого онука Петрика до лісу.

Першокласник Петрик був ледаченьким хлопчиком. Збираючись до лісу, бабуся дала йому нести вузлик з їжею й водою. Петрикові вузлик здавався дуже важким. Бабуся понесла їжу сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.

Прийшовши до лісу, бабуся з онуком сіли відпочити. Вони побачили, як до куща прилетіла маленька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик підвівся й глянув на кущ. Він побачив велике волосяне гніздо.

Пташка швидко літала до гнізда, щоразу приносила по волосинці.

Петрик від подиву й хвилювання стояв, Широко розплющивши очі.
– Бабусю, – пошепки запитав він, – невже вона по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?

– Так, по волосинці, – відповіла бабуся. – Це працьовита пташка.

Петрик стояв задуманий. Через хвилину він сказав:
– Бабусю, я нестиму з лісу ваше пальто…

 

Я вирощу внучку, дідусю

У садочку росте стара вишня. Маленький хлопчик Олесь побачив недалеко від неї маленьку вишеньку та й питає дідуся:
– Дідусю, де взялася ця маленька вишенька?

– З кісточки виросла, – відповів дідусь.
– То це донька старої вишні?

– Так, донька.
– А внучка у старої вишні буде?

– Буде, Олесю, – відповів дідусь, – якщо ти викохаєш оцю маленьку вишеньку, діждешся з неї ягідок, посадиш кісточку, то з кісточки її виросте внучка старої вишні.

Олесь задумався.
– Я вирощу внучку старої вишні, – сказав Олесь.

 

Втрачений день

В одного батька троє синів – маленьких хлоп’ят.
– Розкажіть, як ви сьогодні прожили день.

Юрко відповів:
– Я сьогодні посадив дерево.

Батько сказав:
– Ти сьогодні добре прожив день.

Миколка відповів:
– Я сьогодні зайчика намалював.
– Ти теж непогано прожив день, – сказав батько.

Петрик відповів:
– Я сьогодні у м’яча грав… І морозиво з’їв.
– У тебе сьогодні втрачений день, –  посмутнів батько.

 

Через потік

Андрійко й Ніна поверталися зі школи. Дорогу їм перепинив ярок. Пригріло сонце, розтанув сніг, і яром потекла вода. Бурхливо шумить потік. Стоять перед ним Андрійко і Ніна.

Ось хлопчик швидко перебіг через потік і став на тому березі. Озирнувся – і соромно йому стало. Він у чобітках, Ніна в черевичках. Як вона перебреде?

“Ой, недобре я зробив, – подумав Андрійко. – Як я не побачив, що Ніна – в черевичках?”

Він перебрів назад і каже Ніні:
– Це я хотів узнати, чи глибоко. Бо переправлятися будемо разом.

– Як? – здивувалася Ніна. – Я ж у черевичках.

– Чіпляйся мені за шию, – сказав Андрійко. Ніна так і зробила, і хлопчик її переніс.

 

Скажи людині: “Доброго дня!”

Лісовою стежинкою ідуть батько і маленький син. Довкола тиша, тільки чути, як десь далеко вистукує дятел та струмочок дзюркотить у лісовій гущавині.

Аж тут син побачив, що назустріч їм іде бабуся.
– Тату, куди бабуся йде? – питає син.

– Зустрічати або проводжати, – каже батько й усміхається. – Ось як ми зустрінемося з бабусею, ти й скажеш: “Доброго дня, бабусю!”

– Навіщо ж казати ці слова? – дивується син. – Ми ж її не знаємо.

– А ось зустрінемось, скажемо бабусі ці слова, тоді й побачиш, навіщо.

Ось і бабуся.
– Доброго дня, бабусю! – каже син.
– Доброго дня, – каже батько.
– Доброго вам здоров’я, – відповідає бабуся і усміхається.

І хлопчик побачив: усе довкола змінилось. Сонце засяяло яскравіше. Верховіттям дерев пробіг легенький вітерець, і листя заграло, затремтіло. У кущах заспівали пташки – раніше їх і не чути було.

На душі в хлопчика стало легко.
– Чому це воно так? – питається син.
– Бо ми побажали людині доброго дня.

 

Красиві слова і красиве діло

Серед поля стоїть маленька хатка. її побудували, щоб у негоду люди могли сховатися й пересидіти в теплі.

Одного разу серед літнього дня захмарило і пішов дощ. А в лісі в цей час було троє хлопців. Вони сховалися в хатинці і дивилися, як з неба ллє, мов з відра.

Коли це бачать, до хатинки біжить ще один хлопчик. Незнайомий. Мабуть, з іншого села.
Одежа на ньому мокра, як хлющ. Він тремтів від холоду.

І ось перший з тих хлопців, що сиділи в сухому одязі, сказав:
– Як же ти змок на дощі! Мені жаль тебе…

Другий теж промовив красиві слова:
– Як страшно опинитися в зливу серед поля. Я співчуваю тобі…

А третій не промовив жодного слова. Він мовчки зняв із себе сорочку і дав її змоклому хлопчикові. Той скинув мокру сорочку й одягнув суху.

Гарні не красиві слова. Гарні красиві діла.

No Comments »